Ім’я Любові Забашти зазвичай спливає в пам’яті поряд із ім’ям Андрія Малишка. Ці двоє, зустрівшись серед бурхливих життєвих перегонів цілком сформованими особистостями і митцями, знайшли одне в одному те «друге крило», що тільки й дає душі сили для високого лету. Можливо, саме тому в обох багато поезій тих років стали піснями, що й досі звучать відлунням їхніх почуттів…
Поетеса вирізнялася не лише мистецьким обдаруванням, а й вродою. «Вона була такою гарною, що на неї не можна було не дивитись: чорна бостонова юбка, біленька батистова блузка з дрібненькими, вишитими червоним, квітками, дбайливо укладені коси, — просто величної краси українка!» — такою запам’яталася Любов Забашта 1964 р. на відпочинку в Пущі-Водиці, де була з А. Малишком.
Митці прожили разом майже 14 років. Про свою дружину поет писав:
Ти прийшла у дні погожі,
Хай без цвіту й солов’я.
Стала в серця на сторожі,
Як провісниця моя.
Освітила кожен кутик,
Кожну рисочку чола,
Медяного хмелю жмуток
Біля серця заплела.
Син Любові Василівни — Ігор Валентинович Забашта пригадує: «Коли наприкінці 1956 року з’явився у маминому житті Андрій Малишко — два поети, дві особистості пов’язали долі, створивши своє голубине гніздо, де постійно бували творчі люди, де все дихало поезією. До всього, мама ще встигла й бути жінкою, смачно готувати, створювати затишок в оселі. Це було велике кохання. Вони прожили разом більше 13 років — до 17 лютого 1970-го, коли Андрія Самійловича не стало.
Обоє гарно співали, знали багато українських пісень. На щастя, голоси Любові Забашти й Андрія Малишка є на магнітофонній плівці. Моя мама у віршах називала Андрія Малишка «Бояном України», «жайворонком», «козаченьком», «сурмаченьком». До речі, саме Андрій Самійлович допоміг мені стати свідомим українцем. У домі Малишка — Забашти ніхто не дозволяв собі розмовляти російською. Так почалося моє духовне виховання. І досі вважаю Андрія Самійловича своїм духовним наставником»
Саме «Малишків дух» як природній стан народності художнього мислення та ще теплий щемкий настрій непідробного родинного щастя склали основу поетичної гармонії у творах Любові Забашти для дітей.
Це не надто чисельний, але напрочуд цілісний доробок. На відміну від «дорослих» текстів, віршам для дітей Любові Василівни не притаманне розмаїття тем, художніх засобів і жанрів (здебільшого, писала про природу і світ дитинства), хоча вони так само відзначаються «різноманітністю й широтою обріїв, постійною змінністю й шуканнями — при збереженні художницької і емоційної індивідуальності» .
Поетеса була щедро наділена одним із найбільших людських талантів — здатністю щиро й беззастережно ЛЮБИТИ — ближніх, живий світ довкола і життя загалом. Відтак, її вірші напоєні непідробною чулістю та сердечністю чуття, воістину шевченківською прозорістю емоції та образу. Поетика Любові Забашти не «поринає у фольклорну традицію» і не «закорінена у народнопісенні пласти». Вона — жива плоть від плоті народного мелосу та естетики, етичного і ментального самовизначення українства. У її віршах для дітей немає нічого надуманого чи штучного.
