Культура і життя, 07.10.2011 р.
Про Любов Василівну Забашту, її особисте і творче життя читайте в інтерв’ю з її сином, Ігорем Забаштою
Прилуки потопали в чорнобривцях, а небо дарувало ще осіннє тепло. Із Ігорем Забаштою – сином поетеси, відбулася тепла і щира розмова
На долю Вашої мами Любові, пане Ігорю, випало два кохання-випробування. Насамперед, хотілося б почути про Вашого батька Валентина, про маму, про перше кохання.
У Прилуки, де неподалік несе свої води Удай, де народилася моя мама й жила вся її родина, вона приїхала народжувати мене. На той час мама вчилася на кораблебудівника в Одеському інституті інженерів водного транспорту. Саме там зустріла своє перше кохання – Валентина Забашту. Вчилися вони в одній групі. Тато, до речі, був Сталінським стипендіатом. Народився я навесні у квітні. Мама повернулася захищати диплом. Власне, я їй допомагав його захистити. Потім отримали призначення разом із батьком на Рибнінську судноверф. Разом із ними помандрував туди і я.
Але обставини склалися так, що підприємство було закритим, і мене потрібно було відвезти до маминих батьків на Україну. Приїхала за мною бабуся Єфросинія Семенівна Гришко, мамина мама, яка далі Ніжина нікуди не виїздила. А тут такий маршрут подолала… Та ніхто не сподівався, що почнеться війна. Мама була евакуйована з Рибнінська на Єнісей у Красноярськ, також на судноверф. Саме там і отримала повістку, що батько пропав безвісти, а вже пізніше прийшло повідомлення, що він загинув у 1942 році неподалік Новоросійська. Весь час мною опікувалася мамина сестра Людмила, яку я, власне, називав мамою. Коли мама приїхала мене забирати, не одразу її признав. Спершу вона хотіла їхати в Одесу, де вчилася, де жили батькові родичі. Та коли приїхала зі мною до Києва, він її заполонив і не відпустив. Саме цвіли каштани. Незважаючи на руїни, місто їй дуже сподобалося…
І ви розгорнули нову сторінку життя. До речі, як починалася мамина творча робота, пригадуєте?
Мама влаштувалася на завод «Ленінська кузня». Працювала за спеціальністю і брала участь у випуску багатотиражки. Як і раніше, продовжувала писати вірші. Там познайомилася з письменником Аркадієм Ривліним, який на той час товаришував із Миколою Руденком. Здебільшого мама писала російською. Були й українські твори, як ось уже відома пісня «Летіли гусоньки», яку ви чули у виконанні Олесі Забашти, моєї донечки… Так ось, Микола Руденко редагував на той час журнал «Дніпро» після Андрія Малишка. Миколі Даниловичу сказали, що на заводі працює жінка, чудова поетеса, варто звернути увагу. Так мама і познайомилася з ним. Він умовив її перейти на роботу в журнал «Дніпро» завідувачкою відділу поезії. Відтоді мама перейшла на творчу роботу й почала укладати книжку. Перша збірка її поезій «Нові береги» побачила світ у 1950 році. То були вірші про війну, про людей, з якими доводилося зустрічатися. Це початок її творчого шляху. Та коли отримала перший гонорар, а то були відчутні гроші – відтоді повністю присвятила себе творчості.
Як зароджувалися почуття з Андрієм Самійловичем Малишком, певно, пам’ятаєте…
Так. Ми жили з мамою в будинку від заводу на бульварі Шевченка, 58. П’ятий поверх, дванадцять квадратних метрів кімната… Та коли мама пішла із заводу, те житло хотіли відібрати, аж доки не прийшло підтвердження, що тато не пропав безвісти, а загинув. А вже у 1953 році мама отримала квартиру від Спілки письменників у будинку на вулиці Леніна, нині Богдана Хмельницького. В нас був перший під’їзд, а в п’ятому жив Андрій Самійлович. Звісно, вони могли зустрітися де завгодно: у спілці, на творчих виступах… Долю не об’їдеш. А тут ще коли й кохання… Наприкінці 56-го року мама й Андрій Самійлович поєднали свої долі. Разом прожили в любові майже чотирнадцять років.
Як відреагували особисто Ви на такі переміни?
Оскільки я ріс без батька, то, звісно, тягнувся до чоловічої сили, авторитету. Я вже був дорослим і самостійним, закінчував школу. Вчитися далі не мав бажання, хотів працювати. Ось тут і знадобилися чоловічі уроки. Разом із мамою мене вмовили поїхати до Одеси й вступити в інститут, де вчилися тато з мамою. Гуманітарія з мене не вийшло. В Одесі мене привітно зустріла татова сестра Неля Федорівна: допомогла з наукою, найняла репетиторів. Всі іспити склав на відмінно, окрім іноземної – на четвірку. Далі мені постійно нагадували, що тато був відмінником, І це не давало розслаблятися. Певно, татові гени перемогли… Після інституту за призначенням поїхав на Сахалін. А в 1966 році на прохання мами та Андрія Самійловича з дружиною і сином Тарасиком повернулися до Києва. Андрій Самійлович полюбив Тарасика, грав із ним у козаків-розбійників. Нажаль, хвороба вирвала його з нашого життя…
Мама продовжувала працювати творчо. Одна за одною виходили книжки. Серед них драматичні поеми «Маруся Чурай», «Роксолана» та «Тернова доля» про Тараса Шевченка… Незважаючи на те, що багато часу йшло на зустрічі, творчі вечори, мама працювала ночами й ранками.
Відомо, що Ви виконали останній мамин заповіті видали її збірку «Устами неложними»…
Над цією книгою мама працювала до останнього подиху. (Ігор Валентинович показує мені заповіт поетеси, у якому вона просить сина звернутися до Володимира Міщенка й передати рожеві зошити до видавництва).
Любов Забашта перебувала на лікуванні у Хмільнику. ЇЇ замучував поліартрит. Та вона не здавалася. Телефонувала й давала розпорядження, які фото краще відібрати. Мама навіть встигла купити квитки до Києва на 26 липня. А 21-го опівдні її не стало. На жаль, як і в усьому, у видавництвах почалася криза… Остання сповідь мами побачила світ лише у 2003 році.
Імена Андрія Малишка і Любові Забашти шанують, не забувають і нині. В народі звучать їхні пісні, до пам’ятників несуть квіти…
Про світлу пам’ять мами й Андрія Самійловича дбаємо родиною. На центральній алеї Байкового кладовища всяк помітить біло-мармурову постать Андрія Малишка. Цей пам’ятник з’явився завдяки мамі. До речі, як і той, що в Обухові. Тішить, що в ці дні з’явився пам’ятник мамі в Прилуках, створений відомими скульпторами Володимиром та Олексієм Чепеликами. Богу дякувати, що в нас є меценати-земляки, яким не байдуже рідне місто. Це – Юрій Коптєв. Встановлено меморіальну дошку на будинку № 68, що на вулиці Богдана Хмельницького в Києві. Онука Олеся Забашта, солістка Київського театру оперети виконує пісні на слова Любові Василівни. Не залишається осторонь і невісточка (дружина середнього сина Георгія) Ірина Забашта. Вона проводить творчі вечори, вечори пам’яті в ліцеї «Консул», в якому працює. Побачили світ за підтримки родини і вокальні твори Любові Забашти гарним ілюстрованим виданням «Дзвонкова криниця». У Прилуках центральна бібліотека носить ім’я Любові Забашти. Щороку в бібліотеці, у день народження поетеси, відбувається вручення премії «Квіт папороті», яку заснувала Прилуцька міська рада.
Читаю вірші Любові Забашти. Душа наповнюється чистотою, вірністю й коханням. Я потопаю в ніжності й любові. Вона зірвала сонячну квітку едельвейс. Я знаходжу квітку папороті.