Молодь України, 20.02.2003 р.
Забашта (дівоче прізвище — Гришко) Любов Василівна народилася 3 лютого 1918 року в Прилуках на Чернігівщині (тоді Полтавської губернії) в родині службовця.
Пристрасть до поезії, згадувала письменниця, пробудив у ній дід, батько матері, Січкар Семен Герасимович, який вчителював тоді в селі Хаєнки (Ічнянського р-ну) і для якого віршування було великою відрадою в житті. Вірші почала писати ще в школі — з 10 років. Відвідувала літературну студію, керівником якої був Микола Навроцький. Друкувалась у газеті “Правда Прилуччини”. З першими віршами виступила на обласній нараді молодих літераторів у Чернігові 1935 року, де Павло Григорович Тичина відзначив похвалив молоду авторку. Пізніше Л. Забашта не раз зверталася у своїх поезіях до цього періоду життя:
Мій отчий дім, не перебудь в мені
Пристанищем дитинства тимчасовим,
Даруй мені легенди і пісні
І мамине, до болю рідне, слово.
Мій отчий дім, не перебудь в мені
Пристанищем дитинства тимчасовим.
Даруй мені легенди і пісні
І мамине, до болю рідне, слово
1940 року Любов закінчила інститут інженерів водного транспорту в Одесі і разом з чоловіком Валентином Забаштою, випускником цього ж інституту, одержала призначення інже- нером-кораблебудівником на Рибінську судноверф ім. Володарського. З початком війни разом із судноверф’ю була евакуйована в Красноярськ на Єнісей, а чоловіка призвали на фронт, де він загинув у боях під Новоросійськом у квітні 1942 року.
Після визволення України з 1944 р. працювала в Києві кораблеконструктором на заводі “Ленінська кузня”, редагувала також заводську багатотиражку. Без відриву од виробництва навчалася на мовно-літературному факультеті Київського педінституту. Брала активну участь у студентському літературному житті. У 1949-50 рр.
Завідувала відділом поезії журналу “Дніпро”. Член Спілки письменників СРСР і на творчій роботі з 1950 року. Нагороджена медалями як учасник війни.
Любов Забашта знана як письменниця а широким і багатогранним творчим доробком. Книжки письменниці, написані впродовж сорока років праці в літературі, вирізняються розмаїттям тем, художніх засобів і жанрів: вірші, поеми, балади, повісті, романи, драматичні і дитячі твори.
Тематика і характер поетичної творчості Любові Забашти відзначаються різноманітністю й широтою обріїв, постійною змінністю й шуканнями — при збереженні художницької і емоційної індивідуальності. Поетеса створила розлоге коло поетичних портретів видатних людей історії та культури. Її поезія олюднена, густо заселена, а герої — шукачі і відкривачі духовних І скарбів, натури, цілісні і щедрі. Це Іван Франко і Фрідерік Шопен, Леся Українка і Габрієла Містраль, Микола Лисенко та Ван Гог, підпільниця Ніна Сагайдак і співачка Діана Петриненко, легендарні Олекса Довбуш й Іван Сірко, Олександр Довженко, Максим Рильський, Володимир Сосюра, Платон Майборода і Андрій Малишко.
Двома полюсами її творчого діапазону можна вважати інтимну лірику і поетичну драму. Жанру драматичної поеми, за словами Івана Дзюби, “…вона віддала, мабуть, більше часу й зусиль, ніж будь-хто із сучасних українських поетів, і тут, може, чи не найсамобутніший її внесок у нашу літературу. У своїх драматичних поемах Л. Забашта звертається до важливих подій та яскравих постатей української історії” (І. Дзюба. З дзвонкової криниці. Передмова до збірки “Вибране”, 1987, стор. 12), Драматична поема ‘‘Квіт папороті” — це лірично-романтична розповідь про становлення нового життя на Покутті. Драма “Крем’яні потоки” змальовує героїчне життя і творчість письменників Західної України за шляхетської Польщі. Цій же темі присвячена поема “Троянди на камені” (збірка “Калиновий кетяг”), драматична поема “Дівчина з легенди” про Марусю Чурай, текст якої фрагментарно друкувався ще 1968 року в збірці “Ой катране, катраночку”, поставлена 1972 р. на сценах Тернопільського музично-драматичного театру ім. Т.Г. Шевченка (режисер — народний артист Я. Геляс) та Луцького драматичного театру, де з успіхом йшла впродовж багатьох років.
Драматична поема “Дівчина з Рогатина” (“Роксолана”) вперше пішла на сцені Івано- Франківського драматичного театру ім. Івана Франка ще 1971 р. (режисер — народний артист В. Смоляк) і витримала майже п’ятсот постановок. Тернопільський театр ставив також драматичну поему “Тернова доля” — про останні роки життя Тараса Шевченка.
Досвід інженера-суднобудівника став у нагоді, коли Л. Забашта писала повісті “Там, за рікою, молодість” і “Крила Арсена Дороша”, роман “Крилаті мої кораблі*’, який письменниця присвятила головному конструктору заводу “Ленінська кузня” О.Б. Байбакову.
Героїнею повісті “Будинок мого дитинства”, створеною письменницею на фактичному матеріалі , стала вчителька Віра Тихонівна Бугила, яка організувала в тимчасово окупованому фашистами Києві дитячий будинок і врятувала від смерті майже сто дітей різних національностей.
«Спалення мадонни» написана на основі розповідей колишніх в’язнів концтабору Равенсбрюк. Це повість про матерів, яких разом з дітьми було спалено в крематоріях концтабору у Другу світову війну, про мужність жінок, створене в концтаборі антифашистське кільце Опору.
Понад п’ятдесят пісень створили композитори на слова поетеси. Серед них піднесено-урочиста “Україно, матінко, матінко моя” А. Кос-Анатольського, ліричні “Червона ружа” І. Шамо і “Не даруй мені білі лілеї” Л. Височинської, мажорні “Дніпровський вальс” А. Філіпенка і “Шахтарська лірична” Я. Цегляра, “Ти — злиток сонця” П. Глушкова, “О юність, юність” П. Майбороди, “Криниця мого дитинства” О. Білаша, “Вечірня пісня” С, Сабадаша, “Засихає в степу материнка” О. Сандлера. Ліричний вірш “Ой вербиченько”, музику до якого написав І. Шамо, став народною піснею. Дмитро Луценко назвав поетесу “…однією з кращих піснярок нашої України”. Композиторами покладені на музику також епічні твори поетеси: кантата Г. Майбороди “Запорожці”, “Балада про опришка” Г. Верета, “Балада про матроса” Ю. Мейтуса, “Сходить сонце над Вкраїною” Я. Цегляра.
Чимало віршів Любові Забашти вміщено в шкільні підручники і стали класичними зразками патріотичного виховання підростаючого покоління.
Двадцять останніх років свого життя Л. Забашта присвятила увічненню пам‘яті і творчої спадщини видатного українського Поета, свого чоловіка, Андрія Малишка, з яким прожила у шлюбі 13 років.
Тепла злива кохання чи буря відчуження,
І знов любов, як у день одруження…
Всю твою складність і невідкладність знову приємлю:
Сад садитиму і копатиму землю,
Стану нянею твоєю і мамою,
Сестрою милосердя і куховаркою,
Кіноплівкою і фонограмою,
Ворожбиткою і знахаркою.
Любов Забашта впорядкувала величезний архів Поета (рукописи, спогади, листи, фотографії тощо) і передала його до Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України (ЦДАМЛМУ). Як член редколегії видавництва “Дніпро” брала активну участь в упорядкуванні та підготовці текстів посмертного 10-томного видання творів А. Малишка (1972-74). На кошти письменниці виготовлений і споруджений (1974) пам’ятник А. Малишку на Байковому цвинтарі (скульптор Г. Кальченко). А пам’ятник Поету скульптора М. Лисенка, який влада не дозволила встановити на могилі, був подарований поетесою Обухову і відкритий уже після її смерті 1994 року. З ініціативи Л. Забашти і за її матеріальної підтримки були створені і опоряджені меморіальні кімнати Поета при Обухівському краєзнавчому музеї і в ЦДАМЛМУ (вул. Володимирська, 22-А) Поетеса плідно допомагала в кількарічній праці письменника Анатолія Костенка над біографічною повістю “Андрій Малишко” – К.. “Молодь”, 1981.
Творчий і життєвий шлях поетеси свідчить, що вона щиро й пристрасно любила Україну, була справжньою патріоткою свого народу і яскраво це доводила як у поезіях так і в житті.