Сонет смутку
Мечусь по світу: думаю – живу,
Насправді, мабуть, просто доживаю…
І вже сама не відаю, не знаю,
Чи допишу цю повіть горьову.
Кому вона потрібна! Хто й коли
Її тепер збагне і надрукує?
І думаю: стараєшся ти всує.
Та ж найгіркіші болі відійшли,
Як моря плач, коли, скінчилиcь бурі,
Забули всі про дні його похмурі.
…Тепер, хоч і поволі, а пишу,
І серце плаче, як сосна смолою,
А я, неначе поле, з градобою
Підняти повний колос не спішу.
Я, мов дерево мигдалю,
Що лишилося стоять
На Малаховім кургані –
Смертну бурю зустрічать.
Підіймає в небо віти,
Заквітає повесні…
Не мигдалини, не квіти –
Пісня родиться в мені.
І хоч сонячно і ясно,
А в піснях неспитий жаль,
І гірчать вони так щасно,
Як махаловський мигдаль.
Міняємось ми, природа ж здається незмінною,
Хоч так, як і ми, вона помира восени.
І листя дерев, як все на землі нашій, тлінне,
Зростає трава і квіти цвітуть щовесни.
І кожному з нас не хочеться, звісно, вмирати,
Та кожен те зна: закони життя не змінити.
Душа іще юна, а помислів ще так багато,
І мудрість приходить, і так би ще треба пожить.
Та й старість людська така дивовижна достоту:
Душа іще юна, там карб не наклали роки,
І мозок ще прагне робити найтяжчу роботу.
Здається, подужає,все ще здається з руки.
Та пада сокира з натомлених рук лісоруба,
І вже бокорашне годен водити плоти.
Ще зовні людина буває подібна до дуба,
І вже їй нелегко тягар своїх років нести.
Вона відчуває, що може померти небавом,
Та добра надія їй серце іще веселить,
Що мало прожито, що має вона іще право
Все те доробити, що треба було доробить.
А грань наближається… Серце здає чи то інше,
І вже холодіє і мозок, і тіло, і кров.
Життя недожито. Лежать недописані вірші,
Володар землі так тихо із неї пішов.
Таких чуттів земля іще не знала,
Таких страждань іще не звідав світ,
Я так тебе без міри покохала,
Що не страшні ні розтань, ні навіт.
Душі глибінь пізнала я у слові,
В твоєму слові, вилитім в пісні,
Такої ти мені хлюпнув любові,
Що я ходжу, неначе уві сні.
Любов твоя – то буря і неспокій,
Душа твоя проллялась на папір,
І ти в мені бентежний, сіроокий,
І я топчу під ноги поговір.
О, земле, дай тебе я розцілую
За те, що ти родила пісняра,
В мою судьбу таку гірку і злую
Дала дюбов, що вічно не вмира!
Добре й ніжне, як цвіт, приємлю
На шляхах душі й на обочі,
Де людина, упершись в землю,
Не відводить від неба очі.
Мужнє й горде ловлю думками,
А здається, того не досить,
Бо людина ж двома руками
Закривавлений світ колосить.
Зрікаюсь вашої велеречивості,
І двоєдушності, і юродивості,
Запобігання і вихваляння,
Бо він зоря моя, одна, остання!
Зрікаюсь сірості і безпринциповості,
І боязливості, і дволикості,
Розкрию душу, як влітку горницю,
Нехай до мене лиш правда горнеться.
Ти не розлюбиш! Ти не відвернешся!
Не кинеш серце в бездумне грище,
Якщо й забудеш – назад повернешся,
Любов не кинеш на кочовище!
Зів’януть ружі з болінь і муки,
Калина кетяги наллє червонії.
Не дай же зради, не дай розлуки,
В саду кохання цвітіть, півонії.
Дерева вмирають стоячи,
Дерева вмирають у сні.
Вони умирають не боляче,
Як світло вмира у вікні.
Поети ж вмирають з болями,
Прощаючись з серця вогнем,
А потім стають тополями.
Вкраїни майбутнім днем.
Над вічності перелісками
Дубами безсмертя ростуть!
А потім стають обелісками
І пам’яттю людства стають.
Твій день — мій день…
Твій день — мій день…
Чомсь не здолать утоми
І не покласти час на терези.
Старіємо… І не виходим з дому,
Чекаючи досвітньої грози.
А ще ж недавно, любий, пам’ятаєш?
Ми підіймалися на той карпатський плай,
Де дзюркотів довірливо ручай
І де рукою хмароньку торкаєш.
Гортаємо історії томи,
Немов спинились тут в стрімкому леті,
Вслухаємося в тишу на планеті,
А в серці все гудуть її громи.
Народжуються ковані рядки,
П’янять людей, як видержані вина,
1 спокій твій — не борг і не провина.
Час творчості — високий і палкий.
Заходять стиглі грона горобин
В світ сурмача й військового поета.
Що півжиття промчався на лафетах,
Спиняється важкого часу плин.
Хвилино, зупинись, прекрасна й гожа,
Мов янтареві сосни у меду,
Як та прекрасна чарівлива рожа
У нашому осінньому саду,
І дай поплавать лебедю й лебідці
По плесах ще не торканих свічад,
І походить по тих високих східцях,
Які ведуть із лугу в тихий сад…