Двадцять останніх років свого життя Л. Забашта присвятила увічненню пам‘яті і творчої спадщини видатного українського Поета, свого чоловіка, Андрія Малишка, з яким прожила у шлюбі 13 років.
Тепла злива кохання чи буря відчуження,
І знов любов, як у день одруження…
Всю твою складність і невідкладність знову приємлю:
Сад садитиму і копатиму землю,
Стану нянею твоєю і мамою,
Сестрою милосердя і куховаркою,
Кіноплівкою і фонограмою,
Ворожбиткою і знахаркою.
Любов Забашта впорядкувала величезний архів Поета (рукописи, спогади, листи, фотографії тощо) і передала його до Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України (ЦДАМЛМУ). Як член редколегії видавництва “Дніпро” брала активну участь в упорядкуванні та підготовці текстів посмертного 10-томного видання творів А. Малишка (1972-74).
На кошти письменниці виготовлений і споруджений в 1974 році пам’ятник А. Малишку на Байковому цвинтарі (скульптор Г.Кальченко). А пам’ятник Поету скульптора М. Лисенка, який влада не дозволила встановити на могилі, був подарований поетесою Обухову і відкритий уже після її смерті 1994 року.
З ініціативи Л. Забашти і за її матеріальної підтримки були створені і опоряджені меморіальні кімнати Поета при Обухівському краєзнавчому музеї і в ЦДАМЛМУ (вул. Володимирська, 22-А). Поетеса плідно допомагала в кількарічній праці письменника Анатолія Костенка над біографічною повістю “Андрій Малишко” – К.. “Молодь”, 1981.
Творчий і життєвий шлях поетеси свідчить, що вона щиро й пристрасно любила Україну, була справжньою патріоткою свого народу і яскраво це доводила як у поезіях так і в житті.
Для опису останніх днів Любові Василівни, використаємо слова її сина, Ігоря Забашти:
“Все, що відбувалося з мамою в останні дні її життя, невідворотно і невмолимо вело до трагічного кінця. Так з великими труднощами вона одержала направлення в фізіотерапевтичну лікарню з Головного управління Міністерства охорони здоров’я. Затим ледь змогла дістати квиток на поїзд і то тільки у плацкартному вагоні, адже був пік відпускного періоду, а строк направлення спливав. Оскільки дозвіл на лікування , як виявилось пізніше, мамі в поліклініці Літфонду не давали, адже там добре знали історію її хвороб, то вона примудрилась отримати цей дозвіл в районній поліклініці, притаївши перенесений нею мікроінсульт менше, ніж за рік до того.
За день до від’їзду в Хмільник 7.07.90 мама відправляє на пошті листа, адресованого редакції газети “Робітнича газета”. Через деякий час, повернувшись додому, вона виявляє, що переплутала конверти і замість листа надіслала до редакції направлення в лікарню. Тут же телефонує на пошту з проханням не відправляти цього листа, але їй відповідають, що його разом з іншими у запломбованому мішку вже відвезли на вокзал. Мама в паніці замовляє таксі і мчить на станцію. Там виявляється ситуація ще більш невтішна — мішок з її листом знаходиться вже в опломбованому контейнері, який от-от завантажать у багажний вагон. Не знаю, які вже аргументи наводила мама, але їй все-таки вдалося умовити працівників вокзальної пошти розпечатати контейнер і дістати того бідолашного листа.
Ощасливлена, увечері зателефонувала мені на дачу і поділилась своєю радістю. Домовились, що наступного дня, у неділю, я проведу її на поїзд, адже ніяких перепон на шляху до Хмільника вже не було. Але й другого дня при посадці у вагон хід подій наче утримував маму від цієї поїздки. Коли ми вийшли на перон, диктор об’явила, що нумерація вагонів з голови поїзда. Пересвідчившись в цьому, ми потихеньку почимчикували у хвіст поїзда, бо наш вагон був №18. Яке ж було наше розчарування, коли ми дійшли до кінця поїзду і виявили, що останній вагон був №17. Тільки тут ми дізнались, що вагон №18 додатковий і його причепили попереду першого. Прийшлось повертати назад і знову йти вздовж всього поїзду, але вже робити це треба було поспіхом, бо до відправлення залишалось небагато часу. Врешті решт добрели ми таки до нашого вісімнадцятого вагону, який дійсно стояв попереду першого. Така посадка на поїзд, звичайно, мамі далась з великими труднощами і муками через хворобу ніг.
Подальше мамине перебування у Хмільнику здавалося складається на користь її здоров’ю. Вона неодноразово телефонувала мені і повідомляла, що після радонових ванн почуває себе краще, ноги перестали боліти, радила мені, яку фотографію відібрати для майбутньої збірки і занести до редакції, збиралась не відбувати повний курс лікування і скоро повернутись додому — вже й квиток на 26 липня був узятий на поїзд . Висловлювала свою цілковиту підтримку рішення Верховної Ради від 16 липня 1990 року щодо прийняття Декларації про державний суверенітет нашої держави і називала цю подію переломною в історії України. І раптом 21.07.90 у суботу з Хмільника прийшла сумна звістка — мами не стало…
