14 лютого 2019 року помер справжній друг Прилуцької громади, син нашої поетеси-землячки Ігор Валентинович Забашта. Прилучани знають його як людину, яка приклала всі зусилля для увіковічення пам’яті та популяризації творчості своєї мами Любові Василівни Забашти.
Гірка звістка про те, що обірвалася земна дорога Ігоря Забашти в Прилуки долетіла запізно. Ніхто з нас, прилучан, не зміг провести його в останню дорогу. І від того смутку ще більше. Бо хотілося вклонитися синові нашої славної землячки-поетеси за те, що не віддав забуттю мамине ім’я, що заново подарував її талант Прилукам.
На 100-річчя Любові Забашти Ігор Валентинович уже нездужав (постінсультний стан). Але того вечора ми спілкувалися по мобільному більше години. Повільність вимови давалася взнаки. І все ж відчувалось – йому хотілося висповідатись. Вихлюпувались емоції, відкривалися досі малознані для загалу сторінки їхнього з мамою (та Андрієм Малишком) життя. А крім того, проривалися промінчики радості за онука Данилка, вболівання за долю доньки Лесі, стурбованість хворобою коханої дружини Галини Григорівни.
А коли заговорили про гіркоти теперішньої України, в його серці зітхала сльоза. Це був такий рівень відвертості, совісної муки! І заново для себе я розшифровувала давній Забаштин подарунок (на мій творчий вечір в МБК Ігор Валентинович привіз бурштиновий портрет Шевченка з Кобзаревою цитатою «Доборолась Україна і до самого краю. Гірше ляха свої діти її розпинають…») Тоді, у 2008-му цим виявив свої духовні терзання. Та й до останнього подиху майбутнє України було для нього синтезом болю та надії.
Не здолати тяжких почуттів і важко повірити, що ніде більше не здибаємося з Ігорем Валентиновичем – надзвичайно патріотичною, толерантною, чуйною людиною, у якої для кожного з нас, лауреатів і дипломантів Забаштиної премії було своє слово – оптимістичне, задушевне, розрадливе, і якій прилуцька земля гріла натомлене серце, не давала забути смаку радості, кольору квітів. У квітні він мав би 79 років. Але…
Підвівши очі до неба, промовляємо, бо гадаємо, що душа його там: «Дорогий Ігоре Валентиновичу, ми Вас не зможемо забути…» Під знаком Любові він провів прилучан вітражами маминої (та своєї!) долі. Тепер ця дорога від серця пролягла аж до високих зір!..
Ніна Ткаченко, член НСПУ,
перший лауреат міської літературно-мистецької
премії імені Любові Забашти «Квіт папороті»
Мені пощастило зустрітися з Любов’ю Забаштою в один з її приїздів до Прилук. Вона часто відвідувала свою малу Батьківщину: зустрічалася з земляками, працівниками підприємств, відвідувала школу №4, де навчалася. У той приїзд виступала в міському будинку культури і зустрічалася з читачами нашої бібліотеки, яка розташовувалася в старій будівлі по вулиці Леніна, 156 (зараз Київська). На нас, бібліотекарів, справила величезне враження: перш за все, красива, а в розмові – цікава, талановита, своєрідно читаюча свої вірші.
Уже після смерті Любові Василівни ми вирішили запросити Ігоря Валентиновича. Він легко відгукнувся, і почалася наша співпраця.
Отримавши нове приміщення для центральної бібліотеки, ми звернулися до міської ради з проханням про присвоєння бібліотеці імені Любові Забашти. Ігор Валентинович був дуже радий цьому рішенню і, порадившись з ним, ми облаштували ще й кімнату-музей поетеси-землячки. Він передав у музей багато документів, особистих фотографій із сімейного архіву, книги з бібліотеки поетеси, окремі особисті речі. Відкриття кімнати-музею співпало з презентацією книги «Устами Неложними», яку видавав Ігор вже після смерті матері.
Ігор Валентинович дуже любив свою маму і багато зробив для пропаганди і популяризації її творчості: сприяв відкриттю дощок пам’яті на школі №4, де навчалася, і на будинку, де жила Любов Забашта.
У серпні 2004 року Ігор Валентинович запросив прилучан на вечір пам’яті нашої землячки в Києві, де нас зустрічали як найдорожчих гостей. У той же день наша делегація з Прилук, на чолі з заввідділом культури Бірюзовій С.П., побувала на Байковому кладовищі, де похована Любов Забашта та Андрій Малишко.
Ми будемо пам’ятати Ігоря Забашта, як люблячого сина, добру, чуйну людину.
Тетяна Шавро,
директор центральної бібліотеки минулих років
Кажуть, життя прожити – не поле перейти. Так і в мене проходить життя, а на шляху зустрічається багато особистостей. Ігор Забашта – інтелігентна, толерантна, чуйна, добра та красива душею людина. Перша зустріч відбулась у центральній міській бібліотеці, коли в колективі виношувалася мрія про міську літературно-мистецьку премію ім. Л. Забашти. При зустрічі він дуже трепетно та шанобливо розповідав про свою маму, більше не як про поетесу, а звичайну жінку.
Він приклав усі зусилля для того, щоб книга “Устами неложними”, яку хотіла видати Любов Василівна за життя, побачила світ. Перша презентація цієї книги була в нас у Прилуках, а вже потім – у Києві. І саме тоді я ближче познайомилась із родиною Ігоря Валентиновича. Його дружина Галина, чуйна, скромна, порядна, завжди підтримувала свого чоловіка. І спеціально для поїздки в Прилуки пекла чудові пиріжки. Якийсь спеціальний рецепт, мабуть, але їхній смак пам’ятається до сьогодні. Між іншим, коли з’явилася книга «Устами неложними», Ігор Валентинович був щасливий, просто світився радістю. Багато примірників він лишив нашим бібліотекам, і до сьогодні по цій книзі вивчають поезії Любові Василівни.
Скільки мав сил – стільки їздив на щорічні вручення літературно-мистецької премії «Квіт папороті». Кожного разу привозив гарний настрій і подарунки для всіх переможців. До вручення премії завжди заздалегідь готувалися: читали вірші, робили літературні композиції за віршами й піснями на слова Любові Забашти. Ігор Валентинович завжди дивувався талановитій молоді й запевняв, що і мама, мабуть, взяла талант від предків, від землі Прилуцької.
Пам’ятаємо, як донька Олеся, співачка Національного заслуженого академічного українського народного хору України імені Григорія Верьовки, співала пісню на слова бабусі при відкритті пам’ятника славній землячці.
Вічна пам’ять шанованій людині Ігорю Забашті, який став взірцем і прикладом справжньої синівської любові.
Світлана Бірюзова,
начальник відділу культури
Прилуцької міської ради 2003-2010 рр.