УМИРАЮТЬ ПОЕТИ….
Умирають поети так, як вмирають сонця:
Холодіє їх тіло, а світло від них ще струмує …
Ми ховаєм у землю їхній мозок і їхні серця,
А з собою берем той вогонь, що, мов кратер, нуртує.
Ми спочатку не в силі осягнути і глибше збагнуть
Всю глобальність великих, всю нікчемність безвольних поетів.
Умирають поети, а їх вірші підводяться, йдуть
Спадкоємцями дум по незатишній нашій планеті.
І для мертвих для них ні до чого хвала і хула,
Слово правди завжди і по смерті стає стоязиким,
Щоб виводить полки на борню проти ницості й зла,
Вибухає вогнем і кричить неприборканим криком.
І коли Дон–Кіхотом ти ішов на цупкі вітряки,
Підіймався і падав, розбиваючи в кров свої руки –
І тоді ти поет, і з тобою у зимові віки,
Хай оцінять вони твої пошуки марні і муки.
Та якщо ти брехав і за гроші виносив на торг
Куцу правду, якій відтинали чи ноги, чи руки,
Тоді бійся, що прийде вона з мертвого правити борг,
І тебе прокленуть власні діти твої онуки.
В СТУДЕНТСЬКОМУ ГУРТОЖИТКУ
Ввійди в мою необжиту кімнату:
Два табурети, стіл корявий …
Справжній любові не треба багато,
Друже мій, молодий, кучерявий.
Книг на підлозі веселі стоси,
Твої і мої до купи збилися,
А за вікном травнева просинь.
Сьогодні місяць, як ми одружилися.
Невже ж бо місяць коротший миті?!
Заграли крізь вікна сонячні бліки,
Хороший мій найкращий у світі,
Друже мій, єдиний навіки.
ЙДЕ БОРОТЬБА…
Йде боротьба між народами,
Йде боротьба між поетами,
Йде боротьба між модами,
Намічається – між планетами.
Як ускладнюють люди, звичайні люди,
Своє земне, тимчасове життя,
Часом наївні й смішні, як верблюди,
І одчайдушні без каяття.
Змагались релігії, змагались гітлери,
Змагались гетьмани і королі,
І слово «мир» – три маленькі літери,
Ніяк не оселяться на цій землі.
ЛЮБЛЮ Я РАНОК
Люблю я ранок.
Серце аж прозориться ,
І легко дишеться, і легко так говориться,
І слово ллється – чисте, як струмок.
І геть зникають всі мої обиди,
І вороги, достойні лиш огиди,
Не йдуть тоді до серця і думок.
І серце, що натомлене роками,
Війною, і розлуками, й плачем,
Співзвучно б`ється з чистими думками,
І затиха його гіркотний щем.
І ти встаєш, як вимитий росою,
Забувши всі дрібниці й суєту,
Як в перші дні кохання. І з тобою
Я по життю так легко знову йду.
Люблю я ранок. Сонце прив`ядання
Він начища до блиску і краси,
І наша пісня, звісно, не остання,
У нім звучить на повні голоси.
ГАРЯЧЕ СЛОВО
Відвернись від мене, слово,
Коли думка – мов полова,
Вітер дуне – і розвіє,
Зерна правди не посіє.
Пригорнись до мене, слово,
Коли ти впадеш грозово .
І чиїсь запалиш груди,
І підеш гулять між люди.
Будь кресалом і оралом,
Проти ворога забралом,
Будь і сповіддю, й клятьбою,
Й просто – людською судьбою.